Детальніше

Цей проєкт – це діалог еліт про про новий проект Минулого – адже саме історичний досвід, спільні трагедії і травми визначають майбутнє країни (історія – це завжди наука про майбутнє). Але це й діалог про український проєкт Майбутнього – адже саме спільна його візія має стати тим клеєм, який зшиє українців в одну політичну націю.  Україна – країна, дезорієнтована географічно, політично і культурно. Ми досі прописані у російському культурному полі – слухаємо російську музику, дивимось російські фільми, цитуємо Бродського, а не Стуса чи Зерова, пізнаємо Шагала, але навіть не чули про Мурашка чи Кричевського.  Ми перебуваємо у стані “семантичної” війни з Росією – війни за створення власної картини світу і власного культурного простору. Адже там, де немає українського, буде стояти російське за замовчуванням. Тому творення нового національного міфу про самих себе – це наше  “matter of life and death”. Створити власний “ґранд-наратив” – це форма національної психотерапії і спроба вийти з постгеноцидного стану, зцілитись від постколоніальної травми.  Процес самотворення, як і будь-який містеріальний акт, має пройти через деконструкцію старого уявлення про себе як про націю провінційну, залежну і пасивну, як про failed state – недодержаву, територію без опізнавальних знаків, без ідентичності і власного обличчя.  Хто ми?  У пошуках власної ідентичності:

• Що таке нація? За останні кількадесят років це поняття обросло негативними конотаціями і стало майже лайливим (втім, у нас досі функціонує Організація Об’єднаних саме Націй). Якщо нація – це конструкт (конструктивізм), тоді ми маємо її сконструювати. Якщо patrios – це не територія, не “кров і земля” (примордіалізм), тоді треба визначити що? Загально-людські цінності є універсальним каноном, спільним для усіх націй без винятку, але що тоді робить нас унікальними? Чи істотною є ця різниця і навіщо її плекати? 

• Ідентичність – основоположна. Від неї залежить, як ми сприймаємо себе і світ. Не знаючи хто ми, не вибудуємо систему зв’язків довкола себе – власну систему координат зі своїм пантеоном героїв і національним “бестіарієм” (за Кебуладзе і Андруховичем), тому самоідентифікація – це відправна точка також і для ідентифікації ворогів, бо тільки успішна самодостатня нація може самостійно встановлювати, хто для неї герої, а хто злочинці. Самовизначення нації аналогічне процесу юнгіанської індивідуації/досягнення самості – відповідності самому собі. Те, що сказав Мераб Мамардашвілі про індивідума – “людина є не тим, ким вона є, а те, ким вона може стати” –  актуальне і для націй.
• Ще один “психотерапевтичний” аспект національного наративу: Україна – “жертва Російської імперії” як модус буття. Як звільнитись від колективної зачарованості позицією жертви, і одночасно не знецінити пантеону наших жертв й самому не перетворитись на ката?
• Мова як основоположний фактор ідентичності (не кров, не територія, а мова як знакова/символьна система і культурні коди, як похідні мови).

Організатор

Клуб творчої філософії

Учасники

Кебуладзе Вахтанґ, Троїцький Владислав, Кириченко Владислав, Друзенко Геннадій, Грицак Ярослав, Комаров Олександр