Детальніше

Самовизначитись в сучасному світі означає комунікувати задля здійснення власної ідентичності. Це рівно відноситься як до кожного з нас, так і до спільнот різної потужності – від гендерних, професійних, політичних й аж до великої спільноти-нації. Сьогодні комунікувати означає самовизначитись глобально. Тому що комунікувати – це, насамперед, брати персональну участь у всьому в ту саму хвилину, як це трапляється в локальному і глобальному світі. Добре це чи погано? Що є комунікація та чому, все розуміючи, ми дуже часто не здатні розуміти іншого? Чому людям різних ідентичностей важко чи навіть неможливо зрозуміти один одного? Що є істина за доби постправди? Як комунікація перетворюється на домінацію та насилля і гібресію? Чи можна говорити про деградацію медіа та занепад інтелектуалів? Чи залишаємось ми, мешканці інтернету та соціальних мереж, собою? Занурені в медіум тотальної комунікації, ким ми є? Ким стаємо, і де шукати власну автентичність? Чому нації, що прагнуть зберегти свою ідентичність, повинні глобально включатися у символічне змагання за індивідуальну ідентичність? Про це дискутуватимуть філософи з Інституту філософії НАН України.

Організатор

Клуб творчої філософії

Учасники

Бистрицький Євген, Пролеєв Сергій, Зимовець Роман, Комаров Олександр

Детальніше

Книжка Джорджо Аґамбена «Homo sacer. Суверенна влада й голе життя» (1995) вже давно стала інтелектуальним бестселером, перекладеним майже тридцятьма мовами. Український переклад цієї книжки є першим перекладом творів Аґамбена українською мовою, тож обговорення цього перекладу є доброю нагодою для української інтелектуальної спільноти ознайомитися з його ідеями.  Аґамбенова філософія є критикою того, що можна умовно назвати західноєвропейською метафізикою. Його концепція є виразно антиметафізичним проєктом, який намагається розв’язати одну з ключових інтелектуальних дилем другої половини ХХ століття, а саме причини появи в осерді Європи табору як квазіправового простору, тобто простору, правовий статус якого полягає в тому, що в його межах право не чинне. Крізь оптику цього основного питання він намагається поглянути на всю інтелектуальну та політичну традицію Заходу від класичного греко-римського світу аж до ХХ століття. У своїх численних дослідженнях він екзаменує всі класичні владні інституції: право, економіку, релігійні обряди, ба навіть саму мову.  Ключова думка Аґамбена полягає в тому, що джерелом політичної влади є можливість запровадження того, що він називає станом винятку, тобто «правовою» ситуацією, у якій право не чинне. Жертвою такої ситуації є те, що Аґамбен називає «голим життям», носієм якого є homo sacer. Homo sacer (священна та проклята людина) – це правова фігура з давньоримського права, вилучений зі спільноти міста громадянин, який скоїв злочин. Цю вилучену людину можна було безкарно вбити (тобто вона була убиванною, uccidibile), проте її не можна було приносити в жертву богам (тобто вона була нежертовною, insacrificabile). Отже, залучення homo sacer до правового простору міста відбувалося за допомоги її вилучення, тобто вона ставала об’єктом залучального вилучення. Механізмом такого залучального вилучення, за Аґамбеном, є баніція – архаїчне покарання, суть якого полягала в позбавленні громадянських прав та вилученні зі спільноти. Прикметно, що баніцію як покарання зафіксовано навіть у Статутах Великого князівства литовського, що діяли на частині території сучасної України, тож архаїчне звучання цього терміна передає якраз те, що в ньому вбачає Аґамбен.  Отже, баніта залишали напризволяще, а його життя ставало голим, тобто позбавленим будь-яких політико-правових властивостей. Точніше єдиною політико-правовою властивістю голого життя баніта була відсутність такої властивості, адже статус баніта виникав за допомоги правового рішення. Іншими словами, за допомоги правового механізму баніції виникав простір, у якому право вже не чинне.  Утім, до ХХ століття homo sacer була лише винятком із права. Винятком, який існував віртуально, тобто в «правовому» просторі нечинності права. І лише в ХХ столітті такий простір здобуває, сказати б, свою географію й умісцевлення. Таким умісцевленням стає простір табору. Табір стає «правовим» і заразом географічним простором існування homo sacer та його голого життя.

Організатор

Клуб творчої філософії

Учасники

Лютий Тарас, Циба В’ячеслав, Гриценко Ганна, Іващенко Іван, Хома Олег, Комаров Олександр

Детальніше

Цей проєкт – це діалог еліт про про новий проект Минулого – адже саме історичний досвід, спільні трагедії і травми визначають майбутнє країни (історія – це завжди наука про майбутнє). Але це й діалог про український проєкт Майбутнього – адже саме спільна його візія має стати тим клеєм, який зшиє українців в одну політичну націю.  Україна – країна, дезорієнтована географічно, політично і культурно. Ми досі прописані у російському культурному полі – слухаємо російську музику, дивимось російські фільми, цитуємо Бродського, а не Стуса чи Зерова, пізнаємо Шагала, але навіть не чули про Мурашка чи Кричевського.  Ми перебуваємо у стані “семантичної” війни з Росією – війни за створення власної картини світу і власного культурного простору. Адже там, де немає українського, буде стояти російське за замовчуванням. Тому творення нового національного міфу про самих себе – це наше  “matter of life and death”. Створити власний “ґранд-наратив” – це форма національної психотерапії і спроба вийти з постгеноцидного стану, зцілитись від постколоніальної травми.  Процес самотворення, як і будь-який містеріальний акт, має пройти через деконструкцію старого уявлення про себе як про націю провінційну, залежну і пасивну, як про failed state – недодержаву, територію без опізнавальних знаків, без ідентичності і власного обличчя.  Хто ми?  У пошуках власної ідентичності:

• Що таке нація? За останні кількадесят років це поняття обросло негативними конотаціями і стало майже лайливим (втім, у нас досі функціонує Організація Об’єднаних саме Націй). Якщо нація – це конструкт (конструктивізм), тоді ми маємо її сконструювати. Якщо patrios – це не територія, не “кров і земля” (примордіалізм), тоді треба визначити що? Загально-людські цінності є універсальним каноном, спільним для усіх націй без винятку, але що тоді робить нас унікальними? Чи істотною є ця різниця і навіщо її плекати? 

• Ідентичність – основоположна. Від неї залежить, як ми сприймаємо себе і світ. Не знаючи хто ми, не вибудуємо систему зв’язків довкола себе – власну систему координат зі своїм пантеоном героїв і національним “бестіарієм” (за Кебуладзе і Андруховичем), тому самоідентифікація – це відправна точка також і для ідентифікації ворогів, бо тільки успішна самодостатня нація може самостійно встановлювати, хто для неї герої, а хто злочинці. Самовизначення нації аналогічне процесу юнгіанської індивідуації/досягнення самості – відповідності самому собі. Те, що сказав Мераб Мамардашвілі про індивідума – “людина є не тим, ким вона є, а те, ким вона може стати” –  актуальне і для націй.
• Ще один “психотерапевтичний” аспект національного наративу: Україна – “жертва Російської імперії” як модус буття. Як звільнитись від колективної зачарованості позицією жертви, і одночасно не знецінити пантеону наших жертв й самому не перетворитись на ката?
• Мова як основоположний фактор ідентичності (не кров, не територія, а мова як знакова/символьна система і культурні коди, як похідні мови).

Організатор

Клуб творчої філософії

Учасники

Кебуладзе Вахтанґ, Троїцький Владислав, Кириченко Владислав, Друзенко Геннадій, Грицак Ярослав, Комаров Олександр