fbpx
  • 04 Серпня, 2020

Ганна Улюра. Ми тільки тим і займаємось, що розказуємо одне одному свої історії

Разом з кураторкою фокус-програми 27 BookForum’у Ганною Улюрою поговорили про головні питання та дискусії, які почуємо цього року. Що ми знаємо один про одного та що нам може дати перепис? Які питання оприявнились на тлі пандемії та під час самоізоляції?  Чи працюють сьогодні відомі нам фактори ідентичності та як змінились наші стратегії поведінки? А також про небезпеку, яку ми одне одному становимо, нерозказані історії та літературу, як дзеркало пошуків національної ідентичності. 

Про тему 27 BookForum та його фокус-програму «Анкета: самовизначення»

Коли ми обмірковували тему в робочій раді Форуму і визначили, що хочемо говорити про перепис населення, тема була вкрай актуальною. Всі знали, що на осінь має припадати перепис населення, і ніщо не віщувало того, який рік нас чекає. Сьогодні ж тема набула ще глибших екзистенційних вимірів. 

Перепис населення — страшенно цікавезна практика. Вона має чіткий протокол та критерії, щоб показати нас, масу людей, які живуть в цій країні, і є її громадянами — це те, що нас об’єднує. Але, коли нас фіксують як якусь єдність, то найперше зауважують те, що у нас є розбіжності. Якщо ми звернемо увагу на анкетування, то побачимо питання, які свідчать про наші розбіжності між собою, і, зокрема, наявність у кожного питання варіантів для відповіді. 

Найцікавіші в переписі не відповіді, а питання. Якщо ставити правильні запитання, то ми нарешті зможемо дізнатись, хто ми один одному і яких нас потребують. Перепис для людини, яка проходить цю процедуру, — важливий особистий досвід. За 10 хвилин вона має дуже чітко для себе визначити страшенно важливі фактори ідентичності: вік, соціальний статус, родинний статус, релігію, мову…, і кожна ця відповідь має бути чітко означена. Але не завжди і не на все є така чітка відповідь. 

 «Якщо поставити правильні запитання, то ми нарешті зможемо дізнатись, хто ми один одному і яких нас потребують».

З часом, коли ще в лютому пішли розмови, про те, що перепис у нас буде скасований і відбудеться в онлайн-форматі, нам це здавалось чимось футурологічним. Сьогодні ми розуміємо, що це все дуже наближено до реальності, і навіть наш «перепис» на Форумі буде також в онлайн-форматі, і ми теж будемо «рахувати» одне одного. 

Як кураторка фокус-програми, я взяла трішки вужчий аспект, і фокус-програма звучатиме як «Анкета». Я зупинилась на 6 питаннях, правильних питаннях, які не мають аж так багато варіантів відповіді. Але ми ще побачимо скільки варіантів відповіді ми отримаємо. Я захотіла зосередитись на узагальнюючих пунктах: вік, стать, культурна ангажованість, поінформованість, соціальний, сімейний статус, соціальна мобільність,  і звернути увагу на те, що ми називаємо факторами розбіжності. Адже різні відповіді на однакові питання і формують ідентичність. 

Про що будемо говорити: події та дискусії, які почуємо в межах фокус-програми

У нас буде 6 головних майданчиків, де відбудуться відкриті дискусії та панельні розмови експертів. Я з нетерпінням чекаю на перший майданчик, бо не до кінця знаю, про що буде розмова, моєї компетенції не вистачає, щоб осягнути всю глибину дискусії. Майданчик називається «Галактика Цукерберга: чи існує непотрібна інформація?» Ми весь час говоримо про пропаганду, інформацію, факти, піар і не дуже розуміємо різницю між цими поняттями, а її важливо усвідомлювати. Півроку нас вчили, що треба мити руки і піклуватись про власну гігієну, і ми навчились мити руки, але в цей час нам промивають мізки — і ми маємо знати, хто це робить і навіщо. 

Самоізоляція усунула нас від людей, але не від інформації. Ми набили мозолі в цих соціальних мережах, так притиснили один одного, що всі могли, напевно, зауважити, яка лінія агресії і нетерпимості сьогодні постає в спілкуванні онлайн. Ми потрохи перестаємо сприймати людину, з якою говоримо, як реально втілену людину, сприймаємо її як пікселі на екрані, що змінює режими спілкування. Людина сама починає перетворюватись на інформацію, але чи готова вона до такого перетворення?!

«Півроку нас вчили, що треба мити руки і піклуватись про власну гігієну, і ми навчились мити руки, але в цей час нам промивають мізки і ми маємо знати, хто це робить і навіщо».

Другий майданчик буде присвячений темі культурної ангажованості, тема його звучить дещо провокативно: «Інцест малих культур: як вигідно презентувати свою унікальність?» Ми знаємо, що добре продається те, що здається нам новим, але не шокує, те, що ми можемо впізнати. Це як китайська їжа, яка смакує не так, як в Китаї, але ми все ще називаємо її китайською. Українське кіно, яке виграє міжнародні премії, чи залишається воно українським і як сприймається? Це ніби культура на експорт, а з іншого боку — збереження автентичності. Ми все ж мала культура і загроз від великого світу для збереження автентичності в нас багато, ми це бачимо з експансією російського продукту, втім є і інтелектуальні загрози.

Одна з дискусій, які також почуємо: «Невидима загроза: як ми стали один одному небезпечними?» Ми один одному небезпечні. Це важко усвідомити, ще складніше прийняти. Колективні протоколи безпеки — типу носити маску чи не виходити з дому — вони ж обмежують нашу особисту свободу. Дотик став загрозою. Оце словосполучення «соціальна дистанція» воно ж неправильне, якщо ми звернемо увагу на значення обох слів, але ми його чуємо регулярно і не дивуємося. Говорити про небезпеку завжди складно, усвідомлювати себе як її джерело — ще найскладніше. У нас два варіанти, у суто біологічних істот: втікати або нападати. А у соціальних істот які ще є варіанти на вибір?»

Ми звикли, що можемо щось розказати одне про одного з першого погляду. І начебто визначаємо вік і соціальний статус, деякі впевнені, що на око визначають стать і расу. Четвертий майданчик буде присвячений моді, у найширшому її розумінні і звучатиме: «Вишивані маски: як нас визначають писані і неписані дрес-коди?» Те, що ми називаємо «дисплеєм» вже не є картинкою ідентичності. Наш мозок потребує, щоб ми визначили стать людини з якою говоримо, хоча б щоб звертатися до людини використовуючи певну мову. Але звичні ідентифікатори вже не працюють. Тому мені цікаво поговорити про beauty-луки, блогерів, фільтри, враження, що справляють іміджі, які ми створюємо. Що за ними стоїть, які індустрії та політики? Серед інтелектуалів є дещо зверхнє ставлення до beauty-індустрії та моди, ми не розуміємо наскільки з цим пов’язані і як живемо в цьому мовному середовищі. 

«Говорити про небезпеку завжди складно, усвідомлювати себе як її джерело — ще найскладніше».

З перших днів карантину почали говорити, що його наслідком буде або ріст розлучень, або сплеск народжуваності. І мало думали про те, що може бути те і інше водночас. Коли карантин тривав вже місяці три, почали говорити про те, що передбачається зріст самогубств серед самотніх людей, які важче переживали ізоляцію. Водночас ми вже фіксували зріст кривої родинного насилля, оскільки жертва і злочинець залишились замкненими в одному просторі. Коли стається якийсь катаклізм, близька людина поруч нам начебто допомагає пережити його. З іншого боку у нас змінюються відносини з цією людиною і змінюється саме уявлення про романтичні і родинні стосунки. Власне, п’ятий майданчик буде присвячений родинному статусу, романтичним стосункам, шлюбу і звучить він: «У болях і в здоров’ї: яка роль романтичних стосунків під час катаклізмів?». Що значить бути сінглом, самотньою людиною в ситуації катаклізму? Що значить жити в шлюбі і в якому шлюбі? Шлюб — поняття дуже динамічне, і воно змінюється. Нам буде цікаво поговорити, як змінюється наше уявлення про нього, коли ми потребуємо емоційної та фізичної підтримки. 

Шостий майданчик буде присвячений ейджизму, побутовому, системному, інституційному, і називатиметься він: «Бабці під сорок, хлопчик за тридцять: як старіють стратегії віку?». Розмова йтиме про стратегії, які скеровані не тільки на молодих, а й на старших людей. У зв’язку із пандемією у зоні ризику опинились саме старші, а переносять вірус переважно молодші. Ми усі чули висловлення про «трупів, які ніхто не буде лікувати», в той час як молоді люди давали інтерв’ю і запевняли, що «це не їхні проблеми, що помирають старші», це викрило болючі моменти, в яких ми живемо. Між тим питання віку дедалі постає з різних сторін. Не так давно МОЗ внесли поправки в класифікації віку і сьогодні 40-літні — це молоді люди. Питання, хто буде визначати, коли «молодий» — це комплімент чи вже образа, приниження та знецінення? 

В переписі населення, у нас, здається, десь 46 питань. 40+ майданчиків фестиваль би просто не потягнув, але я сподіваюсь на ось цих шести ми зможемо підняти ті питання, які будуть цікаві і нам, і слухачам. Якщо є нагода побачити один одного хоча б в онлайні, то давайте спробуємо, давайте почуємо один одного. 

Ідентичність як постійний процес, перепис як можливість почути власні історії

Ми не маємо іншої можливості дізнатись щось один про одного, окрім як розповідати історії. Ми мислимо історіями і можемо дізнатись про інших тільки слухаючи їх історії. Інші можуть дізнатись про нас тільки коли ми розкажемо наші історії. Усе наше життя ми тільки тим і займаємось, що розказуємо одне одному свої історії. Щоб не загубитися, нам вигадали такий бібліотечний каталог, який ми умовно називаємо «факторами ідентичності». Його складено давно, він умовний і важливі історії в ньому губляться, коли ми намагаємось їх просто класифікувати. 

«Усе наше життя ми тільки тим і займаємось, що розказуємо одне одному свої історії».

Проблема ідентичності завжди була болючою. Ми думаємо, що колективна ідентичність — це щось, що можна набути в конкретному етапі життя. Ні, «ми» це сума «я», і поки кожен з нас не домовиться, ми не створимо колектив. Ідентичність не виникає, а триває. Триває і змінюється. 

Мені подобається, коли виникає якесь питання в публічних розмовах і всі підвисають, не знаючи, як відповісти, хоча питання прості: «Що значить для вас бути жінкою?», «Що значить для вас бути українцем?», «Чи почуваєтесь ви 30-річною людиною?». На цих питання вимикається 95% людей, відповісти на них складно. Тому важливо фіксувати себе в моменті та подавати один одному ознаки життя. Так, ми думаємо, над нашими історіями, так, ми чуємо ваші історії, так, ми готові один одного чути і сприймати.

Останні 50 років триває цікавий поворот, нас чіпляють приватні, інтимні історії. Я підписана у соцмережах на людей, яких я не знаю в реальному житті, мені просто цікаво спостерігати за їх життям. Я ходжу по вулицях, дивлюсь на людей, підслуховую їх розмови. Це не антропологічний інтерес, у такий спосіб я стаю частиною їх життя, навіть якщо вони не дуже «за». Тож питання, наскільки нас готові впустити в своє життя і наскільки ми готові впустити у своє. 

Навичку слухати історії легко напрацювати, цьому нас вчить журналістика. Подивіться як вона змінилась за останні 60 років. Нам все більше розказують про реальних людей, а не про якихось ідолів, нас починають цікавити дрібні і неочевидні речі. Це свідчить про те, що ми інтелектуально дрібнішаємо, але насправді, ні, ми вчимось слухати історії інших, намагаючись знайти в них відповідник своїх історій. Але цієї єдності нам замало і треба шукати ще: мову, вік, стать, речі, які нас роз’єднують, але мають в потенціалі об’єднуючий фактор.

«Чи готові ми почути реальну цифру людей, які живуть зараз в Україні? Чи готові ми почути середній вік українця або середній рівень його освіти?»

Перепис населення посилить усі настрої. І я собі не уявляю, чи готові ми почути реальну цифру людей, які живуть зараз в Україні. Чи готові ми почути середній вік українця або середній рівень його освіти? Бульбашки будуть тріскатись зі страшним тріском, за 20 років ситуація страшенно зміниласям і не тільки через війну, а й через демографічні кризи та медичні проблеми, через «молодшання нації». Ці питання треба обговорювати, адже все будується на цифрах: аналітика, планування економіки, демографії, культурної політики. Наші цифри неактуальні, ми не знаємо, з ким працюємо, з якими аудиторіями, тож неможливо говорити про якесь планування культурної індустрії. Наша інтелектуальна еліта була шокована тими 73% відсотками на президентських виборах, і результати перепису населення її також сильно шокують. 

Література & питання ідентичності

Будь-яка національна література, в будь-який історичний період на будь-якій національній мові власне відповідає на питання: «Хто є людина носій цієї ідентичності?». Іншого питання в національних літературах просто немає. Ми можемо сказати, що українська література від першого тексту і до останнього роману, який вийшов ставить питання: «Хто такий українець, хто є українка?». Відповіді різні, бо проблема самототожності — наша головна проблема, питання ідентичності — головне питання української літератури 2010-х. 

Вирішується воно у різні способи. Якщо у 90-х ми досліджували себе в моменті, то в 2010-х — почали заглядати вглиб, цікавитись історіями своїх родин, дідів, людей, які жили на цій землі до нас. Всі шукають причину, бо сталося зло, сталася війна, вона не може не мати причини. Її шукають і є відчуття, що коли знайдуть момент, коли все пішло не так, то налагодиться ситуація, в якій живемо. Ми шукаємо навіть не винних, як було колись, просто йде судомний пошук причин, аби виправити цей розрив. 

«Проблема самототожності — наша головна проблема, питання ідентичності — головне питання української літератури 2010-х»

Коли шукаємо причини є ймовірність, що ми встановимо ієрархію, коли щось важливіше за щось. У 2000-х у нас було уявлення про державу і культуру, як про людське тіло, ми живемо як один організм. І визначити, що важливіше — мозок чи серце, нирки чи коліно — краще, щоб все не боліло і працювало. Сьогодні у нас знову будуються ієрархії, говорять, що пам’ять важливіша за спогад, регіональні ідентичності важливіші за інші ідентичності. Останні півроку в контексті української літератури знову виникло слово «колоніалізм», якого вже давно не чули, це болюче питання знову постало. І важливо, що пишуться книги, по типу «Амадоки»,  за які я страшенно рада. 

Для мене будь який процес самоідентифікації, який відбувається в українському кіно, музиці, літературі можливість подавати один одному ознаки життя. Ми є, ми живі, ми працюємо. І цьогорічний BookForum я сприймаю з відповідною місією подати ознаки життя, що ми разом, ми чуємо один одного. 

Небезпека наростає зовні, але небезпечні ми одне одному значно більше, ніж нам загрожують. Чому людина спричиняє зло іншій людині вже не питання, ми маємо відповідь. Спричиняє зло, бо може, бо вміє. Питання як позбутися цих «благих» навичок? Це не про толерантність, це про те наскільки менше шкоди ми можемо спричинити інший людині. Не нашкодити, а хоча б мінімізувати шкоду. Ми протестували, що самоізоляція це утиснення громадських прав, але самоізоляція це частина громадського права і колективний договір. Ми збираємось колективно і робимо щось, щоб уберегти всіх.

Книги для кращого розуміння фокус-програми від Ганни Улюри

Питання ідентичності колективу і особистої ідентичності в ньому — це література від Платона, Дарвіна і т.д., рахувати можна довго. Я би радила почитати:

«Роздуми про ХХ століття»,Тимоті Снайдер і Тоні Джадт, які минулого року вийшли українською мовою. Це розмова двох інтелектуалів-істориків, які обмірковують, що сталося з нами у ХХ столітті. Їх міркування дуже тішать, бо ми знаємо, що це не найлегше століття, але тепер, у порівнянні, воно ще нічого так. Я би радила цю книжку для інтелектуальної підтримки, вона змушує думати і стимулює;

«Самі собі чужі», Юлія Кристєва — це обов’язково читати, аби розуміти, що відбувається;

«Планета Полин», Оксана Забужко — це давні ессе письменниці, які скоординовані по-новому і по-новому сьогодні звучать. Вибрана есеїстика за останні 20 років, де Оксана Забужко розповідає про людей, які зуміли розкрити свої приватні історії. Книга має дуже красиву передмову, де авторка каже, що Коли ти відчуваєш себе на самоті — треба поряд знайти людину, взяти її за руку і йти далі поруч. І ось вона шукала в своєму оточенні, серед інтелектуалів, письменників, близьких друзів. І це важливо знайти людину, яка тобі врівень, яку можна взяти за руку і піти разом, щоб не загубитись. І саме сьогодні ця есеїстика «заходить на «ура!», вона страшенно актуально;

«Так, але…», Тарас Прохасько — есе, які сьогодні,  в новому вимірі, теж звучать інакше. Прохасько — біолог за освітою і він говорить про людей, як про біологічний вид і культурну істоту, і де розбіжність між ними. Тут багато думок, які суголосні з тим, що ми маємо сьогодні. 

27 Львівський міжнародний BookForum відбудеться за підтримки Українського культурного фонду. Зміст матеріалу є виключно відповідальністю організаторів і не відображає позицію УКФ.

×