fbpx
  • 07 September, 2020

Наталія Каташинська. З освіти починається все, як і наші великі перемоги, так і наші поразки

Інтерв’ю з кураторкою кластеру «Освіта» 27 Львівського міжнародного BookForum’у, менеджеркою освітніх проєктів ГС «Освіторія», Наталією Каташинською.

Чи може освіта стати тим «спільним знаменником», який об’єднає країну в пошуках власної ідентичності? Якою має бути освіта, що зацікавить нові покоління та яких сучасних інструментів вона потребує? А також про виклики, з якими стикнулась українська освіта у 2020-му році, про культуру читання як ознаку психічно здорової особистості, та про зміни, які необхідні освітній галузі, ми поговорили з кураторкою кластеру «Освіта» 27 Львівського міжнародного BookForum’у та менеджеркою освітніх проєктів ГС «Освіторія», Наталією Каташинською.

Освіта як спільний знаменник: про що цьогоріч говоритиме кластер «Освіта»

Цьогоріч в межах фокус-теми ми думали над тим, що в нашій країні є чимало факторів, які або штучно, або природньо її роз’єднують. Географічні особливості проживання, різниця між сільським і міським населенням та їхніми умовами життя, або мовне питання, яке, хоч і більш штучне, ніж справжнє, але присутнє. Є досить багато речей, які нас ніби роз’єднують, але в контексті освіти ми хочемо подумати, яким чином вона може стати саме тим великим рушієм, який би об’єднав країну навколо спільних цінностей, навколо розуміння себе і своєї ідентичності, як громадянина та особистості. В команді «Освіторії» ми завжди керуємось думкою, що з освіти починається все, як і наші великі перемоги, так і наші поразки, власне, з цього ми і виходили.

Якщо говорити більш конкретно, то цього року ми проведемо 3 дискусії. Перша з них означена досить масштабною темою і звучить як «Спільний знаменник. Освіта, що може об’єднати країну». Ми залучимо спікерів із різних галузей, не лише з освітньої, щоб дискусія мала різні точки зору, і поговоримо про освіту, як інструмент набуття або віднайдення ідентичності, освіту як протидію пропаганді. Чому школа і університети мають навчати критичному мисленню, аналітичному та іншим корисним навичкам ХХІ століття. 

«З освіти починається все, як і наші великі перемоги, так і наші поразки».

Переможець нашої першої премії Global Teacher Prize Паул Пшенічка 2 роки тому виступав у Верховній Раді України, і це був той унікальний випадок, коли не політичний діяч, а освітянин, вчитель виступає з трибуни до депутатів. Тоді він сказав, що освіта — це запорука національної безпеки України, і його слова ми взяли як таку влучну тезу, оскільки це те, що ми вкладаємо передусім в нові покоління, адже освіта — це саме те, що оберігає нас від зовнішніх ризиків. У межах дискусій до нас приєднається представник кримськотатарського народу, надзвичайно важливо говорити і про національні меншини в контексті питання ідентичності, і якою має бути освіта у цьому аспекті. 

Друга наша дискусія буде присвячена темі літератури та читання — «Читання як здоровий спосіб життя», де піднімемо питання любові до книжок, як ознаки психічно здорової та освіченої особистості. Поговоримо про читання як життєву звичку, чому корисно читати, чому потрібно читати, що і як потрібно читати, як читання розвиває мозок, як книги впливають на розвиток особистості, зокрема, не лише на набуття знань, а й на психічні особливості людського організму. До розмови ми залучимо літераторів, психологів, дослідників та вчителів. 

Остання тема, яка нас чекає, знаходиться на межі розважального та освітнього і це буде дискусія про освіту, яка зацікавлює: «Освіта як шоу-бізнес: говорити з сучасними дітьми їхньою мовою». Якою має бути освіта, яка справді зацікавить, які існують сучасні інструменти для комунікації та навчання нових поколінь, з яким зараз стикнулись наші вчителі. Поговоримо про соціальні мережі, меми, комікси як інструменти набуття знань, а також про онлайн-навчання, різноманітні гаджети і переваги та недоліки усього цього для освітнього процесу. До нас приєднаються вчителі, фахівці-практики, які працюють з дітьми та культурні діячі.

Освіта та культура як складові державної стратегії побудови національної самоідентичності

Це стосується не лише системи освіти. Це стосується взагалі держави і усвідомлення цінностей кожного українця. Держава має змінюватись, освіта має змінюватись, реформи мають відбуватись і це постійний процес, але має бути те, на чому ми будемо стояти. Якщо ми запитаємо українців про національні цінності, українців з різних частин країни, різної вікової категорії і різних прошарків я не впевнена, що ми отримаємо однакові відповіді. У нас має бути спільний пошук не лише в освітній системі, а й загалом в суспільстві і усвідомлення того, а які це цінності? Те, що ми можемо, — це закладати цінності ще у школі, коли мозок гнучкий і свідомість ще до кінця не сформована. Діти дуже схоплюють все на льоту і можуть це далі нести, важливо розуміти, що все, що ми вкладемо в школі — воно десь потім нам відгукнеться в подальшому. 

«Вчитель — професія, яка буде завжди потрібна. Але роль вчителя змінилась і сьогодні вчитель — це не просто джерело знань, джерел сьогодні багато, це фасилітатор, ментор, наставник для учнів, який може допомогти впоратись з великим обсягом інформації, знань та навичок, які необхідні в майбутньому».

Для побудови усвідомлення самоідентичності у нових поколінь вже за часів незалежності, в межах системи освіти, нам напевно не вистачало певної злагодженості в процесах між усіма гравцями цієї структури: державою, школою, учнем, як головним сенсом і одночасно споживачем освітньої послуги від держави (якщо ми говоримо про державну школу) і батьками. Якби ця велика співпраця була налагоджена системою, то і Міністерство і школа були б готові, але це кличе за собою і великі суспільні зміни. У школи є насправді неймовірний потенціал в цьому, оскільки це задіюється величезна кількість дітей та дорослих. На рівні школи це не може бути тільки один предмет, недостатньо нести це в контексті громадянської освіти чи права або історії, це так не працює. Має бути щось наскрізне й не номінальне, та зрозуміле всім однаково, що проходить усі лінії, крізь літературу, мову, історію і т.д., це дуже масштабна історія.

Не вистачало нашій системі освіти також і практики. Усі наші програми пишуться теоретиками, які ніколи не працювали, або це було дуже давно, у школі. Я не заперечую в жодному разі їхньої експертності, дуже поважаю багатьох цих людей, але все ж таки я за те, щоб люди, які створюють освітній навчальний контент, були в темі, в контексті і працювали з аудиторією безпосередньо. 

За 20 років покоління змінилось дуже сильно. З урахуванням технологій і всіх інших факторів, які на них впливають. Важливе усвідомлення ролі освіти, ролі школи і вчителя, тому що вчительпрофесія, яка була й буде завжди потрібна. Але роль вчителя змінилась і сьогодні вчитель — це не просто джерело знань, джерел сьогодні багато, це фасилітатор, ментор, наставник для учнів, який може допомогти впоратись з великим обсягом інформації, знань та навичок, які необхідні майбутньому.

Про роль літератури у формуванні особистості та культуру читання в Україні

Література, читання мають бути щоденною звичкою, це про загальний розвиток в принципі, це про світогляд та його формування і про ті рольові моделі, які ми сьогодні беремо собі за основу. Сьогодні література має конкурувати з акторами та відеоблогерами як рольовими моделями, але насправді вона може бути набагато глибшою, більш фундаментальною за усі ті речі, і водночас має бути дуже цікавою. Це мусить бути та література, яка відповідає сучасності, тому, що ми бачимо навколо і в чому живемо, тоді дітям та підліткам буде цікаво це читати. Якщо література розповідає їм про той контекст, який вони не знають, не розуміють, то шансів залучити їх набагато менше. Тому я тут за велику свободу у виборі читання.

«Якщо ми говоримо про виховання дітей — то це, звичайно, має бути власний приклад, і починається він не зі школи, починається він з дому. Коли дитина бачить книжку в руках у батьків, коли їй читають на ніч, коли з нею читають вдень, тоді вона читатиме і сама». 

Судячи зі статистики, яку ми чули минулого року про кількість прочитаних книжок, ми не можемо сказати, що в Україні сформована культура читання. Це сумно. Але є різні думки з цього приводу, наприклад, що ми і так забагато читаємо в мережі і можна не брати книжку в руки, читати статті та інші матеріали. Втім книга — це комплексна річ. Якщо ми говоримо про те, щоб розповсюджувати читання, то воно має бути не елітарним, а більш масовим. Якщо ми говоримо про виховання дітей — то це, звичайно, має бути власний приклад, і починається він не зі школи, починається він з дому. Коли дитина бачить книжку в руках у батьків, коли їй читають на ніч, коли з нею читають вдень, тоді вона читатиме і сама. Якщо ж ні — то, на жаль, ніщо так сильно, як дім, не вплине на дитину. 

По-друге, книжка має бути повсюди. Вона може бути вдома в бібліотеці, може бути у вільному доступі в класі або в коридорі, в кутку для відпочинку. Це можуть бути кав’ярні, в яких стоять книжки, які можна вільно взяти і погортати. Мені подобається як приклад такого розповсюдження читання, в супермаркетах «Ашан», де окрім того, що є відділ з книгами для продажу, також зробили ще книжкові полиці на фудкорті, аби в будь-який вільний момент людина могла взяти її та погортати, це власне ще один такий варіант популяризації читання. І, звичайно, читання має бути модним, адже ми зараз живемо в суспільстві, яке активно слідкує за трендами, прагне їм слідувати і бути в темі, бути модним. 

З якими викликами стикнулась українська освіта в умовах карантину 

Вимушена дистанційна освіта цього року стала великим викликом для нашої країни, карантин, пандемія та умови, в яких довелось навчатися, показали, що система дуже не готова до дистанційної освіти і що це взагалі можливо не варіант для освітньої системи. Найбільший виклик — нерівність доступу до ресурсів, до можливостей, до інструментів, доступу до якісної освіти передусім. Якщо організація дистанційного навчання, виключно з технічної точки зору, для дітей та вчителів у місті була проблемою — у когось немає вдома комп’ютера, або якісного інтернету, або ще чогось, то у віддалених районах та селах — це взагалі було неможливо. 

«Дистанційна освіта — це не лише онлайн-уроки та завдання, які треба виконувати. Це велика мотивація до навчання, увага та врахування психологічних особливостей, це саме те, чого не вистачає українському вчителю в українській школі».

Другий виклик — відсутність розуміння, що дистанційна освіта — це не лише онлайн-уроки та завдання, які треба виконувати. Це велика мотивація до навчання, увага та врахування психологічних особливостей, це саме те, чого не вистачає українському вчителю в українській школі в аспекті методичних знань, знань психології. Це також про певну підготовку вчителя до подібних умов роботи і це про комунікацію. Ми з командою проходили тренінг по управлінню змінами, і найголовніше в аспекті комунікації було наголошено на тому, що подібна підготовка має бути ще до тих змін і криз, які стаються. Це має бути системний процес, який налагоджується, не в момент, коли криза відбулась чи відбувається, а заздалегідь, тобто має бути стратегічне планування в роботі команди та системи освіти загалом. 

Чи подолали ми виклики? Про це говорити рано, виклики ще не закінчились і ситуація змінюється постійно. Можливо, частково в певних моментах є приклади налагодження процесів, але поки що це несистемно.

«Поки у нас не відбулося війни, ми не думали про те, що нам потрібна військова сфера, і ми не вкладалися в неї. Потрібно було, щоб стались збройний конфлікт та окупація, щоб ми зрозуміли, що її треба реформувати. Поки у нас не було коронавірусу і пандемії, ми не думали про те, що нам потрібна якісна медицина, нормальні зарплати медпрацівникам та забезпечення структури. І от у мене величезне тоді питання, а що має статися, щоб ми нарешті зрозуміли, що культура та освіта нам теж дуже потрібні?»

Хотілося б змусити слухачів замислитись над роллю освіти загалом і над необхідністю гнучкості освітньої сфери в умовах тих викликів, які нам дав 2020-й рік, які були раніше і які будуть далі. Ми не можемо говорити про консервативність та закриті системи і сталість, ми можемо говорити саме про її гнучкість. Треба бути готовими змінити свій світогляд в цьому контексті і змусити себе замислитись над цінностями і тією відповідальністю, яку ми беремо на себе, працюючи в системі освіти, адже освіта стосується кожного. Уявити, кого не стосується освіта, дуже важко, хтось тим чи іншим чином до цього дотичний. 

Ні освіта, ні культура не можуть бути непріоритетними сферами для держави. Поки у нас не відбулося війни, ми не думали про те, що нам потрібна військова сфера, і ми не вкладалися в неї. Потрібно було, щоб стались збройний конфлікт та окупація, щоб ми зрозуміли, що її треба реформувати. Поки у нас не було коронавірусу і пандемії, ми не думали про те, що нам потрібна якісна медицина, нормальні зарплати медпрацівникам та забезпечення структури. І от у мене величезне тоді питання, а що має статися, щоб ми нарешті зрозуміли, що культура та освіта нам теж дуже потрібні? Це все дуже взаємопов’язано і їх не можна відкладати на другий план, не можна скорочувати фінансування цієї сфери. Ми не можемо забити на сферу освіти чи культури, тому що потім ми не покриємо прогалини, які отримаємо внаслідок усього цього. Ми маємо їх розвивати так само, як усі інші сфери. Щоб не було так, як зі шкільними предметами, що математика і англійська мова — це важливо, а література і малювання — ні. Не може бути так, є різні сфери в яких може розвиватись майбутній спеціаліст, який вийде зі школи. І так само в державній сфері не може бути, що економіка, фінанси та військова сфера важливі, а освіта і культура — ні. Це фундамент, на якому будується сильне суспільство.

Книги для кращого розуміння тем кластеру «Освіта» від Наталії Каташинської: 

Я радитиму прочитати книгу Барбари Оклі «Навчитися вчитися», про те, як наш мозок вчиться, що йому для цього потрібно, і як, орієнтуючись на це, вдало побудовувати навчальний процес; роботу естоського філософа Юло Вооглайд, «Мислити як громадянин», який заглиблений в контекст реформи освіти в Естонії, і в питанні бачення ролі освіти в розвитку країни це дуже потрібна книга. А також пораджу книгу Аманди Ріплі «Розумники»

27 Львівський міжнародний BookForum відбудеться за підтримки Українського культурного фонду та Львівської міської ради, у партнерстві з Fedoriv Group. Зміст матеріалу є виключною відповідальністю організаторів і не відображає позицію УКФ

×