fbpx
  • 18 February, 2020

Есе Ганни Улюри про фокусну тему 27 BookForum

27 Львівський міжнародний BookForum відбудеться 16-20 вересня 2020 року.Кураторкою фокусної теми головного культурного фестивалю країни стане Ганна Улюра – українська літературознавиця, кандидатка філологічних наук, літературна критикиня. 

«Що ми знаємо один про одного? Можемо почути за стіною, як говорять сусіди і відзначити, якою мовою вони спілкуються. Можемо на око визначити стать перехожого. Можемо напружити увагу і спробувати вгадати вік та етнічне походження випадкового знайомого. Можемо помітити, до якої церкви зайшла людина і зробити висновки про те, якому богу вона молиться. Либонь, це і все.

І цієї інформації, яку отримуємо суто чуттєво – побачивши, почувши, –уже її часто буває забагато. Ми прагнемо знати один про одного якомога менше, бо таки дає взнаки інформаційне перевантаження.
Але ж є в цьому якесь протиріччя. З чим тоді пов’язана влада і вплив соціальних мереж? Чому ми спостерігаємо, як рік від року зростає попит на документальне кіно і прозу, основану на реальних подіях?

Ганна Улюра. Світлина – Валентин Кузан

Чому вся сучасна журналістика розповідає нам історії про незнайомих нам людей, і за це ми її любимо? Що це, як не бажання знати про людей якомога більше? Помилка: це – бажання нічого конкретного не знати про інших людей. І про що ідеться стане ясно, коли ви згадаєте: можна роками лайкати свіжі селфі на сторінці знайомого і жодного разу не зателефонувати і не спитати «Як ти, старий?»

Ми обмежуємо інформацію, що надходить від інших людей і особисто нас не стосується. Ми шануємо у такий спосіб кордони своєї приватності і не любимо, коли її порушують непотрібними нам повідомлення. Ми добровільно усамітнені і недостатньо ізольовані: так і працює інформаційний світ, в якому виживаємо. Пекло – це інші? Застаріле! Інші – це спам.

Втім, саме на такій зайвій буцімто інформації (якій непогано б бути достовірною до того ж) будуються всі великі проєкти – від економічного планування до формування національних ідей. Щоб жити разом, ми маємо один про одного знати якомога більше і таки знати правду. За правду нам правлять статистичні дані.

Те, що ми чуємо від інших людей, те, як ми їх бачимо – це «дисплей», йому ми віримо. Наші ж очі не брешуть, а «свідок» є привілейованим статусом в інформаційному суспільстві не випадково. Те, що людина про себе розкаже – цьому можна вірити? Не факт. Самовизначення, навіть таке чітко стратифіковане, як у питальниках перепису населення, залишає чимало простору для недомовок і непорозумінь.

Чули, що за результатами перепису населення, регулярно не збігається кількість одружених чоловіків і заміжніх жінок? Бачили, що сталося, коли людям дали право широко визначати етнічне походження і рідну мову та скільки серед нам виявилося живуть ельфів і клінгонців? І як бути з тим, що гендерів нам досі на вибір дають два, від сили – три («не визначився» ще є)?

Люди брешуть. Цифри, кажуть, не вміють брехати. Відповіді, кажуть, можуть бути брехливими. Питання завжди будуть чесними. Перепис населення – це сполука чесних питань і чесних цифр. Це нагода раптом чомусь сказати правду про себе, яка раптом чомусь буде цікавою комусь іншому. От не дивно, що такою нагодою нас балують нечасто. Уявіть: перед вами питальник перепису населення у вас є п’ятнадцять хвилин – розкажіть нам все про себе, спробуйте не брехати і розумійте, що все сказане не обов’язково використають потім на наше благо.

Уявіть: ви перестаєте бути людиною і стаєте одиничкою, показником демографічних процесів, маркером соціальної ситуації. Вас деперсоналізовано саме тієї миті, коли про вас дізналися всю правду.

Перепис населення актуалізує безліч дражливих питань: чіткість ідентичності, хиби узагальнення інформації, проблеми збереження приватності, стратифікація суспільства – доброякісна і злоякісна. Зрештою, чи ви готові побачити загальну цифру населення України і не злякатися її зменшенню? Демографічні і соціальні процеси вирують, поки ми просто живемо. Але часом таки стукають в наші зачинені двері, коли ми їм стаємо цікавими.

Ілюстрація – Костик Галина

Людина не цікава. Цікава ідентичність. Гендер, вік, походження, освіта, мова, віросповідання, громадянський стан – це фактори ідентичності, не людини. Були б інакше в тій анкеті питання типу «Ваш улюблений покемон» чи «Книжка, яка вас дратує». Фокус-тема цьогорічного BookForum – «Перепис населення: знати, хто ми є».

Восени в Україні пройде загальнодержавний перепис населення. Кажуть, що буде, сподіваються. На BookForum перепис населення відбудеться сто відсотків і просто цієї осені. У перепису населення є кілька обов’язкових елементів, наприклад, він має бути поіменним, стосуватися всіх і відбуватися в один той самий час. Це так, наче всі раптом викрикують свої імена, ставши в коло. І при тому чують, що говорить інший. Ще два моменти перепису населення: чіткість самовизначення і конфіденційність.

Це так, наче всі в тому колі заплющили очі, а людина поруч, почувши твоє ім’я, гарантує тобі, що не викаже його без твого дозволу. Між іншим, саме у такі способи функціонує інформація і побутують історії в нашому суспільстві – постсучасному, інформаційному, цифровому. Так формується гібридна ідентичність, якою маримо уже не один десяток років. А нумо спробувати умістити це все в одну анкету. Як стати один одному цікавими? Як потребувати знати щось важливе про інших? Перший крок: ставити один одному правильні питання».

Ганна Улюра, кураторка фокусної теми 27 Львівського міжнародного BookForum

×