Сашко Бойченко

есеїст, публіцист, перекладач, таємний почесний консул Галичини у Чернівцях

У вересні 1994 року моя дружина народила мені дочку, а Леся Коваль усім нам — Форум видавців. Коли вони обоє — Форум і моя дочка — твердо стали на ноги, я вирішив їх познайомити. Відтоді ми багато років поспіль приїжджали у вересневий Львів разом і, мотивуючи свою поведінку днем народження, першим ділом вижебрували на стенді вуйка Івана (Малковича) якусь дитячу новинку. Але зараз не про це.

На запитання, чим Львівський форум відрізняється від усіх інших українських і неукраїнських книжкових заходів, я завжди відповідав так: усі інші книжкові заходи відбуваються в певному просторі, вихід за межі якого означає покидання території книжкового заходу. Натомість Форум — це не лише Палац мистецтв. І не лише палац Потоцьких. І не лише ятки на проспекті Свободи. І навіть не лише театри, бібліотеки й книгарні. Місцем дії Форуму є весь Львів. Зайдеш у випадковий бар випити кави, а потрапиш на поетичні читання. Зайдеш у невипадкову ресторацію пообідати, а там інтелектуальна дискусія. Зайдеш в обов’язкову «Дзиґу» трохи перепочити, а зустрінеш десяток знайомих письменників і сотню знайомих читачів.

Так я завжди відповідав, аж раптом усвідомив, що й цього замало. Тобто що для Форуму замало й цілого Львова. Бо для мене Форум — це ще й, на жаль, нерегулярне, але, на щастя, феєричне свято винограду у Винничукових Винниках, на якому кого тільки часом не побачиш: від тієї ж Лесі Коваль до тієї ж моєї дочки, про численних друзів-літераторів уже й не згадуючи. Тобто згадуючи: і їх, і це діонісійське свято, де, мов на давньогрецькому симпозіоні, неможливо не пити, але дуже бажано зберігати здатність підтримувати розмову і продукувати афоризми на заздрість прийдешнім поколінням. Як-от: «Дід за батька не відповідає». Або: «Сорок років водив Юрій Ігорович українську інтелігенцію Стрийським парком». На одному з таких свят Сергій Жадан зі словами: «Я знаю, що наперед не можна», — запропонував піднести келихи за славне козацьке 90-річчя господаря цього щедрого дому.

Тоді, давним-давно, кілька революцій і одну війну тому, це прозвучало просто весело. Сьогодні я майже серйозно думаю: а гарно було б усім нам дотягнути без утрат до п’ятдесятого Форуму й котрогось із форумних вечорів зібратись у Винниках, у саду 90-річного Юрка Винничука та його незмінно юної Мірки, і повторити тост. Може, заразом і винограду вдалося б нарешті скуштувати, бо досі все якось руки не доходили.