Мар’яна Савка

поетеса, видавчиня, мама малого Северина і Старого Лева

У кожного з нас — свій Форум. Своя градація емоцій, кольорів, запахів, страхів, сили, виснаження, сліз і сміху. Усі «мої Форуми» були чимось особливі, бо досвід Форуму багатогранний. Ти мусиш освоїти багато ремесел і професій, пройти тест на витривалість. Окрім ролі видавчині та головної редакторки, я випробовувала й інші, не менш цікаві іпостасі: була авторкою, модераторкою і організаторкою акцій, дизайнеркою стенду, продавчинею, вантажницею, касиркою, художницею, костюмеркою, актрисою, співачкою, сценаристкою, композиторкою, режисеркою, наклеювачкою шпалер, піарницею, прибиральницею і майстринею витинанки. На якомусь із форумів я клеїла на стенді вітрильник, а він постійно падав мені на голову, на якомусь стерла ноги в кров, плентаючись на високих підборах з енної презентації, на якомусь купувала сукню для церемонії вручення нагород, стоячи в автомобільному заторі, якийсь із форумів я вела — об’єднавши ролі сценаристки, режисерки й ведучої — і впродовж тригодинної церемонії в Опері міцно вгвинтилася гострими шпильками в дерев’яну підлогу, аж ледве не гримнулася просто на очах у публіки. І на всіх Форумах я багато, багато, багато говорила. Аж нарешті… повністю втратила голос.

От ніколи не думала, що так може статися, бо доти голос мене ніколи не покидав. А тут — якась затяжна застуда, а можливості посидіти вдома й вигрітися немає, бо ж Форум. Форум 2013 року. А в мене виходить книжка — праця всіх моїх літ, так би мовити, важкенький томик зібраних віршів «Пора плодів і квітів». Презентацію запланувала на останній день програми — у «Копальні кави», з чудовим гуртом «Оркестра Віто», з парою неперевершених тангерос, щоб усім надовго запам’яталося. Ніби все гаразд, тільки на другий день Форуму я починаю потроху захрипати. Голос набуває глибоких грудних вібрацій — і здається, що я, мов тітонька Елла, готова заспівати справжній джаз. Третього дня піднімається температура, а голос сягає рекордного контральто, і на презентації книжки віршів Богдана-Ігоря Антонича я вже прошу колегу домодерувати за мене. До вечора того дня голосу в мене не стало. Я ледве шепотіла. «Нічого, — каже Оксана Зьобро, для якої то був перший Форум у ролі керівниці відділу промоції, — у мене є знайома лікарка-фоніатр, вона нашим оперним співакам відновлює зв’язки». І ми поїхали до лікарні. Гарячі заливки ліків, якісь там іще процедури — і нічого. Жодного звука з мене так і не вийшло.

Фінального дня, після чергового безнадійного візиту до лікарки, ми задумалися над тим, що робити з презентацією. Скасовувати? Але ж люди давно оповіщені й усе одно прийдуть. Музиканти відмінили якісь там свої справи, щоб потрапити на нашу акцію, тангерос напоготові, апаратура чекає. І я беру сценарій і розподіляю вірші між кількома дівчатами з видавництва, долучаю до «акторської трупи» дружину мого брата Руслану й Володю Бєглова. Сама вдягаю чорну сукню, вив’язую собі на голові яскраву червону стяжку, взуваю шпильки, ковтаю таблетку від температури — все, ми готові до презентації.

Музиканти заграли перші акорди, один за одним «актори» піднімаються на сцену й натхненно читають мої вірші (усі старались як могли). Я, ніби мовчазний мім, який уявив себе диригентом, ходжу по сцені, розсипаю пелюстки троянд, посилаю повітряні поцілунки, танцюю з найкращим в Україні майстром танго Віктором Кременем і взагалі вдаю, що все так і задумано. Врешті концерт-презентація завершується, я збираю всі свої сили, щоб сказати фінальне «дякую». Одне лише слово за весь вечір — але це не так просто. З грудей виривається якесь вулканічне клекотіння, яке мало би бути цим щоденним словом. Але всі й так зрозуміли, що я всім вдячна: моїм чудовим друзям, рідному видавництву, прекрасним глядачам, шанувальникам моїх віршів і Форуму видавців, який усе неможливе робить можливим!