Ярослав Грицак

історик, живе у Львові, що дальше, то більше

Уже декілька років ближче до середини вересня в мене виникає нестримне бажання втекти зі Львова — міста, де я живу понад сорок років і де мені подобається жити все більше й більше. Причиною є Книжковий форум.

Не те, щоб я його не любив. Ні, Форум надається до любові. Вигляд величезного натовпу (без перебільшення: величезного і натовпу!), який снує між подвір’ям і залами Палацу мистецтв і Картинної галереї, полює на справжні паперові (знову ж таки: наголос на «справжні» й «паперові») книжки — та ще й книжки українською мовою — дає надію, що ані світ, ані Україна ще не пропащі.

Однак від Форуму хочеться тікати світ за очі. Дратує не сам натовп — дратує швидкість, із якою все навколо відбувається. От зараз у тебе презентація, і тільки починаєш по-справжньому намацувати щось вартісне в дискусії, як тобі подають сигнал: твій час уже скінчився, за дверима чекають учасники іншого заходу.

Дратує пересиченість. Подій стільки, що сам вибір уже втрачає сенс: хай що вибереш, будеш жаліти, що пропустив іще одну-дві цікаві події.

Знаю видавництва, які, власне, через це віддавна перестали їздити у Львів на Форум. Їм вигідніше приїжджати в інший час і організовувати окремі презентації, поза Форумом, бо інакше заходи губитимуться серед інших.

А найбільше дратує марнославство. Дратують автори й очільники видавництв, які намагаються представити свій черговий здобуток і проштовхнути його на премію. Дратує припадкова зустріч у коридорі з давнім знайомим, який перепитує, що в тебе нового, — знаючи, що нічого принципово нового немає, з надією, що ти похвалиш його нову книжку, хоча ти її ще взагалі не читав, та навіть не знаєш, як вона виглядає і як називається. Дратує інший відомий автор, який вдає, ніби тебе не бачить і не знає, — бо потенційно ти є його конкурентом на полі літературного успіху. А ми нічого так тяжко не переносимо, як чужий успіх.

Vanity Fair може бути іншою назвою Книжкового форуму.

На мою думку, добра книжка не терпить поспіху. Вона має настоятися. Як кохана жінка, вона потребує інтимного спілкування. А це якраз протилежність до того, що відбувається на Форумі.

З Книжковим форумом — як із персонажем одного польського анекдоту, католиком-адвокатом, який прожив із дружиною шістдесят років. Коли його спитали, чи йому ніколи не приходило в голову кинути свою жінку, той відповів: «Задушити — бувало пару разів, розлучитися — ніколи!»

Там само з Форумом. Щоразу думаєш його кинути — щоразу залишаєшся з ним, покірно даючи згоду на участь у презентаціях, дискусіях і зустрічах.

Він нагадує нам, що у світі немає нічого досконалого.

А тому щороку ближче до середини вересня смиряєшся духом і йдеш на Форум, як християнин іде на духовну аскезу.

Хай це вже не приносить радості, як за перших Форумів. Зате компенсацією стає переконання, що дедалі глибше розумієш, як недосконало влаштований наш світ — і яким він насправді мав би бути.

Але поки між тим, що є, і тим, що мало би бути, існують добрі книжки, ти готовий простити всім усе. І йдеш на Форум.