Юрій Андрухович, автор, один із перекладачів Бруно Шульца

Московську кінну міліцію я бачив у дії не більш ніж двічі.

Уперше — навколо стадіону в Лужниках після календарного матчу першості СРСР «Спартак» — «Динамо» (Київ). Рік був чи 1989, чи 1990, «Динамо» програло.

Удруге — на Московському міжнародному книжковому ярмарку 2002 року. Того разу це було пов’язано з автограф-сесією Пауло Коельо. Кінна міліція створювала живий кордон перед натовпом фанатів (так і хочеться додати — осатанілих) на підступах до столика, за яким почесний бразильський гість мав підписувати книжки. Чи він і справді там сидів, побачити мені не судилося, але пригадую, як важко було і коням, і міліціонерам.

Якби у Львові була кінна міліція, її неодмінно варто було б задіяти під час приїздів на Форум Януша Вишневського. При цьому вона мала б стримувати юрби майже винятково жіноцтва, хоча від того їй легше не ставало б.

Але у Львові кінної міліції, певно, немає, а нову поліцію на такі акції не кличуть. Тож автограф-сесії Януша Вишневського перетворюються на стихійне лихо. Додам, що особисто я вважаю Вишневського письменником анітрохи не гіршим за Пауло Коельо, а в чомусь навіть і кращим. Зрештою, жодного з них я не читаю, тому мої судження можуть бути поверховими. Зауважую це лиш для того, щоб наголосити: якщо Коельо заслуговує на кінну міліцію, то Вишневський теж.

Стихійне лихо, про яке згадую, трапилося на одному з Форумів кілька років тому. Я щойно відпрацював якусь, наприклад, дискусію в Палаці мистецтв і мав не більше п’яти хвилин, щоби перейти на наступну, скажімо, презентацію до палацу Потоцьких. Завдання не з фантастичних, якщо не брати до уваги всіляких принагідних перепон. То дідусь у вишиванці різко смикне за лікоть (мов за полу плаща чи за піхви меча), щоб вилаяти мене за Крим і Донбас. То двоє-троє звабливих старшокласниць заблокують шлях, фоткаючись із Юрієм Винничуком. То черговий хлопчина в бандані й слухавках учергове зупинить мене, прийнявши за Чубая (Тараса). Словом — звичайна форумна обстановка, штовханина в Палаці мистецтв, незмінно переповненому й дезорієнтованому. Маючи в цьому певний досвід, на перший поверх я все-таки якось зійшов, а точніше — сповз.

Але там я побачив море, і воно перло назустріч. Ні, «назустріч» тут не те слово: воно, море, перло супроти. Спроба пробитися крізь юрбу, що складалася всуціль із жінок, охоплених автографсесійною пристрастю, — і божевілля, і самогубство. Тому ми, себто я та мої випадкові товариші в нещасті, яким поталанило опинитися саме тут і саме зараз, рухаючись за протилежним жіночому натовпу вектором, тонесенькою цівкою збилися набік і ледь-ледь просувалися вперед зі швидкістю метр на хвилину. Ліворуч від нас вирувала стихія. Усі ми були у фізичному сенсі так близько, що я не міг не чути уривків розмов, із яких випливало: усе це, весь цей ажіотаж і цей затор, — через Януша Вишневського.

Найкращим підтвердженням став цілком непоганий, як на мене, жарт якогось видавця, що, захищений бортами власного стенду, не ризикував бути зметеним і дозволив собі зауважити: «Ну да. И писатель хороший. И мазь изобрел великолепную».

«Так йому, цьому Вишневському!» — подумав я і вдячно вишкірився.

«Вот и вам моя шутка понравилась», — помітив мою реакцію незнайомий видавець. Після чого виявилося, що він мене ідентифікував: «Да, вот видите, на хорошего писателя, как вы, такие толпы не рвутся, а на всякую посредственность — пожалуйста».

На той момент я вже майже проминув його стенд, було незручно обертатися, щоб потиснути руку, хоч я залюбки це зробив би. Я потиснув йому руку подумки.

І аж тоді він сказав навздогін ще одну річ, на яку я міг зреагувати хіба що спиною: «Но вы ему не завидуйте. Всё равно вас любят больше».

Можу лиш уявляти, якою радістю засвітилася моя спина. Та що там засвітилася — з неї виросли крила.