Ярослав Мельник – 
великий двохметровий письменник, людина світу та лісу, птахо-свободолюб

На Форум я почав їздити після того, як 2012 року повернувся в контекст української літератури після тридцятирічної в ньому відсутності. Чесно кажучи, це своє повернення відчув, лише побувавши на Форумі. Доти воно було суб’єктивно ефемерним.

Саме тут я зустрів людей із минулого, яких не бачив десятки років, — і був вражений, що вони прекрасно мене пам’ятають. Це Іван Малкович, Михайло Слабошпицький, Віктор Неборак та інші. З Романом Іваничуком, як сьогодні пам’ятаю, пили каву в кав’ярні Форуму, і навпроти сиділа його дочка, перекладачка Наталя Іваничук. Згадували роки, коли я був студентом Львівського університету, а пан Роман — уже відомим і замовчуваним автором «Мальв». Несподіваною була зустріч з Ольгою Герасим’юк, з якою не знались особисто, але вона, як потім сказала мені за кавою, читала мене у 1980-х як критика: я писав про її тодішнього чоловіка Василя Герасим’юка, якого дуже ціную.

Потім були інші Форуми, які для мене пов’язані з презентаціями (у різні роки) моїх романів «Далекий простір» і «Маша, або Постфашизм» у дворику «Копальні кави». На другу завітали мої університетські одногрупники, з якими після випуску ми й не бачилися. Прийшли, дізнавшись, що я став письменником (хоча всі були переконані, що буду «професором» — навіть прізвисько таке мав).

Книжку повістей і оповідань «Чому я не втомлююся жити» презентували в театрі «Воскресіння»: той захід позначений низкою цікавих епізодів. Ольга Герасим’юк мала модерувати зустріч, аж напередодні з’ясувалося, що того дня вона мусить бути в Києві на зустрічі з президентом. Пообіцяла знайти заміну — і врешті зустріч модерувала Світлана Пиркало з Лондона.

Перед початком ми підійшли до входу в залу. Там ще тривала попередня презентація. Я зазирнув за ширму і вразився. На сцені сиділо четверо людей, а у чималій глядацькій залі — аж п’ятеро. Ми зі Світланою приготувалися до такої ж нечисленної публіки: адже я — так вважав — був майже невідомим в Україні, а тут на знаного місцевого автора прийшла жменька слухачів.

Однак я був здивований, коли ціла зала театру заповнилася, ще й переважно молоддю.

Потім був іще один невидуманий епізод. Після презентації йшов містом, аж мене наздогнало ще з десяток студентів, які не встигли на захід. Тож роздавав автографи прямо на вулиці. Незабутньо.

На Форумі такі несподівані моменти — правило. Цим він нагадує мені Париж, завжди непередбачуваний. Неймовірні зустрічі, неймовірні події.

Пригадую, як зустрів на Форумі… лондонців, зокрема Ольгу Керзюк із Британської бібліотеки, невтомну пропагандистку української літератури у Великобританії. А оце вперше пощастило випити кави на рідній землі. Пригадую також, як сиділи з Віктором Небораком на львівських дахах-терасах. Колись давно я в складі «керівництва» університетської літстудії «Франківська кузня» приймав до її лав Віктора, а ще Галину Пагутяк — студентів молодших курсів.

Пригадую, як перетнулися з Василем Махном, познайомилися: доти знали один про одного заочно.

На один із Форумів я приїхав як член литовської письменницької делегації. Було в тому два дивні моменти. По-перше, бути «литовським» письменником і при цьому українцем. Хоча, думаю, мені вдалося представляти обидві культури. А по-друге, саме у Львові на Форумі я — парадоксально — познайомився ближче з багатьма литовськими літераторами. (Так само колись зустрівся з Марією Матіос у… Парижі на спільному виступі. Хоча ми стежили за творчістю одне одного. Я публікував рецензію на першу її книжку, коли Марія була ще маловідомою і жила в Карпатах. Після Парижа не бачились, аж раптом знову зустрілися й поспілкувалися на… Форумі.)

Значення Форуму — не лише в можливості презентувати книжки й побувати на дискусіях. Це просторово-часовий феномен. Він дає змогу перемагати простір і час. Повертає пам’ять і поєднує меридіани. У моїй прозі час і простір теж мають умовне значення, часто зміщуються, тому сюрреалізм Форуму мені близький.

Як на мене, Форум видавців — щось більш хаотичне, розкидане, розхристане, інколи, можливо, і з певними накладками й неузгодженнями, якщо порівнювати з «дисциплінованішим» «Книжковим арсеналом» у Києві. Але в цьому, мабуть, сенс Форуму. Для мене хаос пахне свободою. Несподіванкою. Непередбачуваністю. Сюрреалістичністю.

Таким є, зрештою, наше життя. Такою є суть і природа творчості.