Архів

Контакти

Увійти

Не хвилюйтесь, ми допоможемо вам відновити доступ! Заповніть форму нижче, щоб замовити e-mail з інформацією для відновлення доступу.

Тімоті Снайдер: Вихід для України?

Вівторок, 10 грудня 2013 - 14:00

Про те, яким є цей вихід, ми, американці, мабуть, питали себе впродовж останніх кількох днів, переглядаючи кадри побиття молодих українців й українок, які протестували проти рішення свого уряду не підписувати Угоду про асоціяцію з Європейським Союзом. Угода, яку мало бути підписано 29 листопада, відкривала Україні доступ до найбільшого у світі ринку. Проте виглядає на те – і це важливіше, – що вона давала українській молоді та середньому класу свого роду символічне запевнення: попереду – нормальне, цивілізоване европейське життя. Коли цю обіцянку не було дотримано, тисячі українців вийшли на вулиці столиці. Після того, як декілька з них постраждали під час міліцейського розгону 30 листопада, вийшли ще сотні тисяч, у Києві й у цілій країні.
 
Якщо це революція, то, мабуть, одна з найрозсудливіших революцій в історії. Проте на перепоні до прагнення стількох людей жити нормальним життям у нормальній країні стоять дві фантазії, одна з яких уже вичерпала себе, а друга лишається вкрай небезпечною.
 
Ота вичерпана фантазія – про геополітичну значущість України. Український президент Віктор Янукович, схоже, вірить, що він не сам, що коли вже Україна лежить між Европейським Союзом і Росією, то кожна зі сторін має бути зацікавлена її контролювати, а отже, хитра геополітика полягає у зіштовхуванні однієї з другою. Чого він не розуміє – що ці дві сторони є дуже різними гравцями. У випадку ЕС вигадливим лідерам (Карлову Більдту зі Швеції та Радеку Сікорському з Польщі) довелося наполегливо здобувати підтримку решти країн-членів і задовольняти численні інтереси, аби досягнути самого лише етапу пропозиції Угоди про асоціяцію. Янукович, здається, вважав, ніби може просто вимагати в ЄС «бабла» під тим претекстом, що те саме йому пропонував Путін. Це той випадок, коли цинізм перетворюється на наївність. 
 
ЄС не даватиме жодних позик, поки Україна не узаконить реформи, що їх вимагає Брюсель. Також малоймовірно, щоби в Путіна знайшлися грубі гроши, поки Янукович не погодиться приєднатися до Євразійського Союзу з Росією, що означатиме кінець української незалежности, а з нею – і Януковичевої влади. Вочевидь, на глобальних фінансових ринках ніхто не зважатиме на російську підтримку. Без фінансової допомоги котроїсь зі сторін Україну 2014 року радше за все чекатиме економічний спад, який зокрема неабияк підважує шанси Януковича перемогти на виборах 2015-го. (Те, що Янукович полетів до Китаю у розпал протестів, загалом має сенс: якщо він прагне пустити країну під ніж, китайці радо придбають її найцінніші активи – сільськогосподарські угіддя.)
 
Небезпечна фантазія – це російська ідея про те, що Україна не зовсім окрема країна, а лишень молодший слов’янський брат. Це спадщина пізнього Совєтського Союзу та політики русифікації у 1970-х. Вона не має реального історичного підґрунтя: східнослов’янська державність постала на теренах теперішньої України, її було «перенесено» до Москви, а Російська імперія попервах сама великою мірою залежала від освічених мешканців України.
 
Політика пам’яти, звісно, має небагато спільного з історичними фактами. Не дивно, що Путін воліє іґнорувати Китай, неабиякого реґіонального суперника Росії, та грати на почутті зверхности у Східній Европі, пов’язуючи Київ із Москвою. Проте цей крок має свої ризики, на які Путіну варто було би зважати. Зрештою, чи може він бути певен щодо напрямку впливу? Якщо в Україні можливі масові протести, то чом би їм не початися у Росії?
 
Російське телебачення повідомляє тим, хто досі його дивиться, що українські протести – це робота виконавців, яким платить Швеція, Польща та Литва. Непокоїть те, що такого роду закиди створюють передумови для «подальшого» втручання. Коли вже Захід тут «присутній», є всі підстави для присутности й Росії. Якщо Янукович вирішить оголосити військовий стан, він майже напевно не здатен буде контролювати країну. Нехай навіть спецпризначенці з «Беркуту» ще кілька разів поб’ють демонстрантів, проте поведінка звичайних міліціянтів й української армії буде набагато непередбачуванішою. Вже є повідомлення про те, що міліція підтримує протестувальників, принаймні у західних областях. Якщо Янукович спробує вдатися до сили і програє, Путін зможе заявити, що для відновлення порядку потрібне російське військове втручання. 
 
Це був би один з найгірших сценаріїв – для України, ясна річ, але, можливо, насамперед для Росії. Поглинання української території Совєтським Союзом вимагало майже немислимого рівня насильства протягом десятиліть. Нова російська воєнна авантюра в Україні тепер найвірогідніше провалиться, і то з багатьох причин. Російським солдатам забракне духу завойовувати країну, де люди – які, як їх вчили, є їхніми братами-слов’янами – спілкуються тією самою мовою, що й вони самі. Україна, попри всі очевидні політичні поділи, є єдиною країною з великою армією і з народом, який загалом свідомий її суверенітету. Тож російська військова інтервенція здатна призвести до кровопролиття того розмаху, що його добре знає людність у цій частині світу.
 
Насправді, саме сподівання миру і тих здобутків, що їх забезпечує мир, робить Европейський Союз таким привабливим у Києві й деінде. Що нині можна зробити, аби мир і добробут стали реалістичнішим сценарієм українського майбутнього? У протестувальників є кілька варіянтів. Вони не можуть змусити владу підписати угоду. Голосування за відставку уряду вже відбулося, і воно було провальним. Виборів на горизонті не видно, а Янукович не зацікавлений їх оголошувати, хіба що було би досягнуто якоїсь домовлености.
 
Хай би що відбувалося далі, Януковичеве президентство згадуватимуть як катастрофу. Він має більше підтримки на півдні та сході країни, ніж будь-де, проте її аж зовсім недостатньо, аби претендувати на президентське крісло вдруге. Його шанси бути переобраним зіперто на самому шахрайстві (одну потенційну суперницю, Юлію Тимошенко, ув’язнено, іншого, Віталія Кличка, позбавлено права на висунення відповідно до відверто вибіркового застосування закону).
 
Якщо Янукович захотів би нині передати владу, це могло би бути [для нього] менш ризикованим, ніж, зачекавши ще рік, втратити наступні вибори. Переможці тих виборів навряд чи запропонують такі ґарантії його особистої безпеки і безпеки його статків, що їх він міг би отримати тепер. Проте, наразі не виглядає, що він готовий залишити пост.
 
Утім, Конституція України здатна запропонувати вихід. Верховна Рада могла би скасувати інститут сильного президентства. Інтересам країни (і, звісно, парламентарів) набагато більше відповідає традиційніша форма парламентської демократії, в якій президент відіграє символічну, церемоніяльну роль, а справжнім очільником є прем’єр-міністр. Загалом країни з такою формою урядування демонстрували більші успіхи у демократичному поступі. Таке конституційне перетворення в Україні дало би Януковичу змогу зберегти посаду й обличчя, а його фактичний наступник, новий прем’єр-міністр, дістав би нагоду визволити Тимошенко й укласти Угоду про асоціяцію з ЄС. За такого сценарію Янукович може залишити політичну сцену без остраху, що його переслідуватиме наступник із такими ж некерованими повноваженнями, які мав він сам.
 
Європейському Союзу (і, зрозуміло, Сполученим Штатам) слід підтримувати діалог, який міг би передбачати розв’язання такого штибу. Західні лідери повинні також засудити насильство та розглянути персональні санкції щодо тих, хто був (або буде) нести відповідальність за побиття мирних протестувальників. ЄС також слід ставити на тих, хто має силу та може врешті перемогти: на молодь. Безвізові подорожі й університетська освіта не таки драматичні, як таємні зустрічі та задокументовані побиття, проте можуть здатні відгравати вирішальну роль у визначенні майбутнього курсу країни.
 
Нині всі зацікавлені сторони мають зробити все можливе, аби дотриматися порядку денного дискусії – довкола вільної торгівлі, свободи слова та свободи зібрань. Українська геополітична фантазія себе вичерпала, російська фантазія про Україну як складник російської сфери впливу, можливо, ще ні. Путін без сумніву надто тямкий, аби справді вірити у казки про братську підтримку. Проте не завадило б його в цьому переконати.
 
Тимоті Снайдер
Американський історик, професор Єльського університету, член НТШ-Америка. Досліджує історію Східної Європи XX століття, зокрема історію України, Польщі, Росії.
 
Джерело
Фото з сайту Критика
 
*Текст Тимоті Снайдера опубліковано 5 грудня 2013 року на сайті часопису «The New York Review of Books»: Timothy Snyder. «A Way Out for Ukraine?». Критика публікує переклад на правах ексклюзивного парнера «The New York Review of Books» в Україні.

comments powered by Disqus
До форуму залишилось

Новини

Всі новини

Схожі новини

Всі новини
X